Україна: найбільша проблема Європи. Виступ у Лондоні 1935 року.

З огляду на унiкальне географiчне положення будь-яка серйозна спроба з боку України скинути понево­лювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на фор­мування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi першої половини ХХ-го сторіччя, був вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон.

На початку 1930-х рокiв його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Євро­пи. На думку Лоутона, найбiльш глибинною причиною iсну­ючих глобальних мiждержавних суперечностей стало україн­ське питання.

На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. "Незалежна i автономна Україна, - писав вiн, - необхiдна для європейського економiч­ного прогресу i свiтового миру".

...29 травня 1935 р. в примiщеннi Палати Громад парламенту Великої Британiї за iнiцiативою Англо-українського комiтету (громадська організація, в яку входили члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти Британії - ІП) вiдбулися публiчнi слухання, присвяченi ситуацiї навколо України.

Ланселот Лотон виступив iз доповiддю, яка мала про­мовисту назву "Українське питання" i згодом була опублiко­вана вiд iменi комiтету.

...Чимало оцiнок та висновкiв Лоутона є надзвичайно несподiваними з огляду на те, що сформульованi вони були дiячем, котрий за своїм походженням жодним чином не був пов'язаний з Україною та українською нацiєю - настiльки виразно вони поданi з проукраїнських позицiй.

Парадок­сально, але для "стороннього" погляду Ланселота Лоутона абсолютно ясними були такi складнi та дражливi питання, якi не лише тодi, але й навiть в наш час нерiдко є предметом полiтичних спекуляцiй - питання власної нацiональної iден­тичностi українського народу та його глибоких iсторичних коренiв, своєрiдної ментальностi, традицiй i культури, пово­ротних моментiв iсторiї.

У доповiдi Л. Лоутона вказується на несправедливий щодо українцiв характер Версальської системи мирних договорiв, якi закрiпили розчленування України пiсля Першої свiтової вiйни.

Вiдкрито говориться про польсько-українське протистояння в Схiднiй Галичинi в 20-х - 30-х рр. ХХ ст. та полiтику полонiзацiї українського населення, що тодi проводила польська влада.

Говорячи про масовi репресiї бiльшовицької диктатури проти українського нацiонального руху на територiї СРСР, Л. Лоутон стверджує, що „страшний голод, який спустошив Україну" в 1932-1933 роках, мав спланований характер i був складовою частиною цих репресiй.

Пiдсумовуючи, британський журналiст робить висновки:

„Українська нацiя - це реальнiсть, яка має пiд собою при­наймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров'ю".

...Наприкiнцi 30-х рокiв ХХ ст. грозовi хмари над Європою досягли критичної межi. Для багатьох полiтикiв та аналiтикiв стало очевидним, що в Європi наближається новий великий перероз­подiл сфер впливу та нова вiйна.

На тлi цих драматичних подiй Ланселот Лоутон намага­ється в черговий раз привернути увагу громадськостi та офi­цiйних чинникiв Великої Британiї до українського питання. 1 лютого 1939 р. вiн виступає з великою доповiддю на засiданнi членiв Близько- i Середньосхiдного товариства, яке вiдбулося в Лондонi.

Текст доповiдi пiд промовистою назвою „Україна: найбiльша проблема Європи" був опублiкований на сторiнках щоквартальника "East Europe and Contemporary Russia" ("Схiдна Європа та сучасна Росiя"), головредом якого був Лоутон.

За своєю структурою та змiстом ця доповiдь близька до ви­ступу Ланселота Лоутона на засiданнi у Палатi Громад у 1935 р.

Історична Правда пропонує читачам переклад цієї доповіді, здійснений для збірки доповідей Лоутона "Українське питання". Цікаво поглянути на сприйняття нашої країни та її історії британцем.

Виклад доповiдi, виголошеної Ланселотом Лоутоном у Близько- i Середньо­схiдному Товариствi 1 лютого [1939 р.], з ласкавої згоди сера Франка i ледi Нювнес, за адресою Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Головував мiстер Трейсi Фiллiпс, кавалер Вiйськового Хреста.

Протягом останнiх кiлькох мiсяцiв Україна - зовсiм невiдома Заходовi країна - опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина.

Для такого незнан­ня є поважнi причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною; вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду, нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом на­лежить до родини європейських нацiй.

Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.

Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка, що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє виправдання.

Територiєю Україна в три-чотири рази пере­важає, а населенням дорiвнює Великiй Британiї. Коли Мос­ква захопила Україну, то швидко по тому був завойований i Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення Константинополя тепер не здаються фантастичними.

Вiдтодi ж таки європейським на­родам - крiм тих, що зважились на заморську експансiю, - доводиться тулитися на пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл.

Як наслiдок, сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад 200 нацiональ­ностями, займає територiю близько дев'яти мiльйонiв квад­ратних миль, а всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.

З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша. Розташована мiж двома вели­кими системами гiр - Кавказом i Карпатами - на сходi вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з чорноморських берегiв, має доступ до Середзем­номорського басейну.

Перед вiйною вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiй­ни розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.

З огляду на унiкальне географiчне положення України, ма­ємо всi пiдстави вважати, що в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й пошири­ти їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути понево­лювачiв i об'єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу неодмiнно викличе справжню панiку.

Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з'я­виться держава, за територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше, викликала б одночаснi й важливi змiни всюди.

Вона вплинула б, i чи не вирiшальним чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю.


Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити, що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як дослiдник Схiдної Європи.

Бiльшiсть росiян завжди виявляли - i сьогоднi ще вияв­ляють - дуже примiтивний пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських росiян: "Немає й нiколи не було нiякої української нацiї", - твердять вони в заслiпленнi.

Таке запевнення було офiцiйно прого­лошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна - це тiльки частина Польщi.

За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина трагедiї України.

Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.

Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв. Перший iз них - вiд дев'ятого до три­надцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з найпередовiших у Європi.

Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею був Київ. Хоч її зв'язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росiєю - тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони привласнили собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно.

Проте їхнiй-таки видатний iсторик Клю­чевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiд­рiзнялися.

Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами й напа­дами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз, Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням.

Цi­каво пригадати, що в той час i литовцi, й поляки однаково боя­лися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що Україна як дер­жава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української нацiї мусили полонiзуватись, а українське селян­ство було закрiпачене польською шляхтою та євреями.

І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi (називалися вони „бродниками"), з'єдна­лися й заснували свою славетну державу на островах нижче порогiв на Днiпрi.

Систему правлiння в тiй державi можна, ма­буть, назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi правителя, якого називали геть­маном i який мав владу над життям i смертю своїх виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або позбутися голови.

Козацька держава була фактично продовженням - у своє­рiднiй формi - незалежностi українського народу.

Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону, крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi.

Козаки, коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: "Колись iз цих лотрiв постане незалежна держава".

Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в сьогоднiшнiй Українi.

Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь­кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них немає бажання жити, i це, власне, є при­чиною того, що вони швидкi на опiр i бунт проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли про­минає сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань".

Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджува­лись на тому, що козакiв нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше приймають смерть, нiж неволю.

Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а також чоловiки iнших нацiй, за­коханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої, заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї.

Українська проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують цього факту, не сприятимуть її розв'язанню.

Козаки завжди захищали українське селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж поль­ськими землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями, селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi.

Навiть єврейськi iсторики з похвальною об'єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали плату за хре­щення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство.

Один єврей, що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв золотi та срiбнi скарби, вiд­значав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.

http://www.istpravda.com.ua/articles/4d9cf5c8a7a8a/